Спроба іншої історії албанської літератури

Як зрештою написати історію, яка б належала лише літературі, — це питання, що часто ставилося, особливо теоretиками другої половини XX ст. Незадоволені історіями, які, на їхню думку, були також історіями суспільства й ідеології, вони шукали історії літературних форм, поетичних структур, риторичних систем, технік оповіді тощо. Такі історії, безумовно, можна створити; їх можна також побудувати на інших аспектах літератури та присвятити, наприклад, формам окремих видів лірики, еволюції лексики та основним поетичним фігурам або композиційним і мовним змінам оповідних одиниць. Але вважати, що саме такі історії є єдиними, гідними називатися літературною історією, — означає так само трактувати літературу лише як плетіння слів без жодних зв'язків з іншими проявами духовного життя людини, з суспільними почуттями, думкою, психологією та мораллю певного часу і певного місця. Як відомо, усі ці аспекти, включно з літературою, чітко відрізняються один від одного. Але вони не можуть існувати кожен окремо та сам по собі. Будь-яка спроба розглядати їх «чистими», розділяти їх на чіткі та відокремлені межі суперечила б їхній природі, тій природі, що виникає разом із загальною і постійною потребою особи розуміти себе, світ і своє місце в ньому. Саме звідси бере початок — оскільки вже не може бути знищеним — злиття літератури з іншими проявами духовного життя. Не було й не може бути літератури, відірваної від людини, тому не було і не може бути її історії, відірваної від часу і простору, осмислюваної та поясненої окремо від історії суспільства, способу життя, філософії та психології цього суспільства.