Ти пишеш у темряві

У 1953 році студентка медицини Полін Дібізон постала перед Судом у справах злочинів (що нагадує нам трагічну долю багатьох дівчат і жінок у сучасному албанському суспільстві). Свідки, які говорили про її моральний образ, розповіли, що її також постригли після Визволення, хоча забули сказати, що тоді їй було лише шістнадцять з половиною років. Це факти, які не можна оспорити. Полін стала єдиною жінкою, проти якої Міністерство публічних справ, або, як інакше називають французьку громадську думку, тобто французьке суспільство, вимагало смертного вироку за злочин на ґрунті кохання, чого не домагався ніхто в ту епоху, навіть Сімона де Бовуар, хоча вона бачила в Полін Дібізон живий приклад жінки, зруйнованої чоловіками. Автор пише цей роман, заснований на реальній події, від першої особи, даючи нам відчути до мозку кісток мовчання, мрії та страждання молодої дівчини, засудженої до смерті тричі чоловіками її часу.

Рідко які чоловіки розуміють жінок. Жан-Люк Сеглá зумів проникнути в душу однієї з них. І не будь-якої жінки. Він зумів проникнути в душу Полін Дібізон, одного з найвідоміших французьких злочинців. І змушує тебе полюбити її. Захоплюватися нею. Розуміти її. Ненавидіти її жертву. Ненавидіти тих, хто її гвалтував. Ненавидіти суддів. Ненавидіти несправедливість правосуддя. Ненавидіти чаклунів, які живляться її невинністю, її болем. Ненавидіти ціле суспільство, яке своїм менталітетом позбавляє право любити. «Людина не вмирає від кохання, а лише від його відсутності», – каже Полін.

Пройнятий кольорами болю, цей роман, який читається на одному диханні, є гімном життю, гідності, коханню.

Роман отримав премію читачів у 2016 році, премію, організовану журналом Elle (який увінчав багатьох письменників, які згодом стали відомими, як Пауло Коельо, Еріک-Емманюель Шмітт тощо).